Тест для союзників. Дефіцит ППО в Україні.

18 Січня 2025

Питання нестачі систем протиповітряної оборони в Україні давно перестало бути суто військовою темою. Воно перетворилося на індикатор політичної спроможності Заходу діяти в умовах затяжної війни, де час ухвалення рішень має не менше значення, ніж їхній зміст.

Україна публічно й послідовно говорить про критичний дефіцит ППО. Про це неодноразово повідомляло агентство Reuters, цитуючи українських посадовців, які прямо вказують: проблема полягає не у відсутності волі до спротиву і не в нестачі людського ресурсу, а в обмеженій кількості систем і боєкомплекту до них. Масовані російські атаки — з поєднанням дронів, крилатих і балістичних ракет — створюють ситуацію, за якої ППО працює на межі виснаження.

Цей дефіцит не є несподіваним. Україна попереджала про нього ще у 2024 році, коли стало зрозуміло, що російська стратегія робить ставку саме на удари по тилу, енергетиці та великих містах. За даними Reuters, українська влада прямо заявляла: швидкість постачання військової допомоги важливіша, ніж збільшення чисельності армії, адже без прикритого неба навіть наймотивованіші підрозділи залишаються вразливими.

Окреме місце в цій дискусії займають системи Patriot та їхні аналоги. Президент Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що Україні потрібно щонайменше кілька додаткових батарей, щоб закрити ключові напрямки. Це звернення було адресоване не окремим столицям, а всьому альянсу NATO, який володіє необхідними ресурсами, але змушений балансувати між підтримкою України та власними оборонними потребами.

Саме тут і виникає головна суперечність. Захід визнає проблему, але допомагає дозовано — на рівні, достатньому для стримування найгірших сценаріїв, але недостатньому для системного перелому. У результаті Україна змушена постійно робити вибір, що саме прикривати: енергетичні об’єкти, мегаполіси чи прифронтові регіони. Це не стратегія — це вимушене управління дефіцитом.

Аналітики звертають увагу й на фрагментованість допомоги. Частина країн готова передавати сучасні системи або фінансувати їх закупівлю, інші — обмежуються політичними заявами або незначними поставками, посилаючись на внутрішні обмеження. Такий підхід створює парадокс: загальний обсяг підтримки виглядає значним, але її практичний ефект знижується через затримки та нерівномірність.

Україна, зі свого боку, намагається адаптуватися. Розвиваються власні рішення проти дронів, переглядається логіка розміщення ППО, залучається приватний сектор до захисту критичної інфраструктури. Але всі ці заходи мають обмежений ефект без систем великої дальності, які можуть надати лише союзники.

У цьому сенсі дефіцит ППО — це не лише проблема України. Це перевірка для Заходу на здатність переходити від реакції до передбачення. Допомога, що надходить після чергового масованого удару, рятує ситуацію, але не змінює її структури. Допомога, надана завчасно, зменшує кількість жертв і руйнувань — і саме це має бути критерієм ефективності.

Україна чітко формулює свої потреби й не приховує обмежень. Питання залишається відкритим: чи готові союзники діяти швидше, ніж розвивається загроза. Від відповіді на нього залежить не лише ситуація в українському небі, а й довіра до заяв Заходу про довгострокову підтримку.