Європі знову радять готуватися до довгої війни

21 Червня 2025

20 червня Європейська рада з міжнародних відносин (ECFR) зробила відкриття, яке навряд чи можна назвати несподіваним: війна Росії проти України буде довгою, і Європі варто перестати поводитися так, ніби це тимчасове непорозуміння. У звіті, який швидко розійшовся медіа, аналітики фактично закликали континент припинити жити в режимі надії і перейти до режиму планування.

Це той рідкісний випадок, коли аналітичний текст читається майже як докір. ECFR без дипломатичних реверансів пише: навіть якщо активна фаза бойових дій колись пригальмує, ризик війни з Росією нікуди не зникне роками, а можливо — десятиліттями. Тобто проблема не в «цьому конфлікті», а в самій архітектурі європейської безпеки, яка виявилася значно менш надійною, ніж здавалося до 2022 року.

І тут починається найцікавіше.

Бо паралельно з цими тверезими висновками в європейських медіа знову з’являється знайома інтонація: чи готові виборці, чи не надто це дорого, чи не час думати про вихід. Виходить дивна картина: аналітики вже живуть у довгій війні, а політична комунікація — все ще в короткій.

ECFR у другому матеріалі, який активно цитували наприкінці червня, прямо говорить: Захід занадто довго сподівався, що хід війни зміниться сам по собі — через санкції, втому Росії або «вдалий момент для переговорів». Ця стратегія не спрацювала.

Фраза the long game — «довга гра» — звучить красиво, але за нею стоїть дуже приземлена річ: виробництво зброї, оборонні бюджети, політична витривалість і чесність із суспільством. Не екстрені пакети, не щорічні обіцянки «стільки, скільки потрібно», а нудна, дорога і довга рутина.

І тут важко втриматися від іронії.
Європі радять готуватися до довгої війни так, ніби вона щойно про неї дізналася. Так, наче це не четвертий рік повномасштабного вторгнення. Так, ніби слова «на роки вперед» не звучали ще у 2022-му — просто тоді їх було зручніше не чути.

Україна в цій дискусії виглядає майже контрастно. Для неї «довга війна» — це не аналітична рамка і не заголовок звіту, а щоденна практика. Вона давно живе без ілюзії швидкого фіналу і без надії, що хтось «втомиться раніше». Можливо, саме тому українська публічна дискусія виглядає жорсткішою — але й чеснішою.

ECFR фактично пропонує Європі дорослішати. Прийняти, що повернення до довоєнної «нормальності» не буде. Що безпека коштує дорого. Що підтримка України — це не жест солідарності, а інвестиція у власне виживання.

І тут виникає головне питання, яке звіт не формулює прямо, але яке висить між рядками:
чи готова Європа жити так, як вона сама ж радить жити Україні — без ілюзій, без коротких горизонтів і без самообману?

Поки що складається враження, що до цієї реальності готові передусім аналітичні центри. Політики ж і далі намагаються говорити про довгу війну так, ніби це щось, до чого можна підготуватися поступово — не змінюючи надто багато.

Але війна, як показує досвід України, не дуже цікавиться комфортом темпу, і схоже саме це Європі доводиться усвідомлювати знову, тільки цього разу — офіційно!